от Дмитрий Гак | Авг 17, 2022 | Тільки для людей, які думають
Ця проблема (а це проблема) має дві складові:
⠀
Перша, проекція на дитину своїх очікувань, що виникають внаслідок власних нереалізованих
бажань та нездійсненних мрій. Приклад: тато, колишній
спортсмен (не зовсім вдалий), спить і бачить свого сина заслуженим майстром спорту, хоча у сина не виявляється жодних якостей, які мають бути присутніми для досягнення цих амбітних цілей.
⠀
Друга, що плавно випливає з першої – грубе втручання у Божественні задуми. Кожній людині при народженні дається свій унікальний життєвий шлях, своє призначення і часто воно не збігається з уявленнями
батьків.
⠀
А зараз плавно повертаємось з небес на землю і уважно дивимося до чого це все приводить. Як завжди наводжу лише перевірені факти та конкретні приклади (ніякої води).
⠀
Статистика наступна: приблизно в 90% випадків амбітність батьків по відношенню до своїх дітей провальна за своєю природою. Чи то бажання бачити свою дитину успішним спортсменом, зіркою цирку, чи генієм іншої сфери діяльності. Проблема ця має своє коріння і свою природу, але це не тема сьогоднішнього посту. Можу лише «закинути» думку, що всі проблеми родом із дитинства. Провальність забезпечується ще й технічними моментами. Зазвичай такі амбітні батьки бажають щоб минулі нездійсненні мрії реалізувала їхня дитина та тренер, але самі в цьому участі брати не бажають, а якщо й бажають, то відбувається це тим самим методом грубого втручання в процес, на кшталт «я краще знаю, як повинно бути». Тобто власноруч добивають і без того мертвонароджену ідею. З подібним явищем особисто я стикався неодноразово. У фінальній розмові з таким спортсменом/спортсменкою, з’ясовується, що спорт – це не їхній шлях і навіть не їхній вибір, а просто страх перед батьком (зазвичай одним, за згодою та підтримкою другого) та його амбітними планами на життя і долю дитини. А справжнє призначення людини лежить далеко поза межами спортзалу.
⠀
У плані спорту, у мене виникає глибоке занепокоєння від маніакальної впевненості таких амбітних батьків у спортивній талановитості їхньої дитини, приписуючи їм неіснуючі
якості. Коли заявляють, що він дуже здібний та талановитий, а насправді все закінчується повною нездатністю стрибнути вгору та одночасно махнути туди ж руками. Простими словами, повна розбовтаність та неузгодженість рухів (розкоординація). А вишнею на торт можу представити вашій увазі недавній випадок, коли до нас привели гіпереластичного підлітка, підготовленого фізично в іншому
виді спорту (спеціально не називатиму спорт, бо справа не в спорті, а неадекватній оцінці дорослих) з амбіціями стати зіркою в акробатиці. Так от цей хлопець не зміг нахилитися вперед і дістати руками свої шкарпетки (складка ноги разом), що характерно для дорослої людини, яка ніколи спортом не займалася (і то не завжди, впевнений знайдуться винятки), але ніяк не для гіпереластичного юнака. За
шпагат я навіть розповідати не буду. А після 30 звичайних присідань, він мало не знепритомнів, чим викликав у тренера чергове збентеження і завдання стало нетривіальним, щоб він фізично дожив до кінця тренування (я це цілком серйозно пишу, оскільки тренер злякався не на жарт).
⠀
Моя порада дуже проста. Перше і найважливіше у
вихованні дитини, з ранніх років спробувати виявити її природні нахили і далі їх розвивати, тим самим формуючи та зміцнюючи у дитини її власні
амбіції, але вже на її шляху. Для цього потрібно лише подивитися на дитину, як на майбутню особистість зі своєю свободою волі і правом вибору, а не як на свою довічну власність у вигляді зручної біологічної іграшки.
от Дмитрий Гак | Авг 7, 2022 | Акробатика у житті людини, Тільки для людей, які думають
Класний тренер
Колись я вже писав статтю на тему «Улюблений тренер» і ось знову тренд у силі. За останні пів року часто чую фразу від батьків про класного тренера, у якого займалися їхні діти та неможливості робити це зараз. Причин багато, і вони різні. Після пробного тренування, визначивши ступінь підготовки, а вірніше її повну відсутність, особисто я почав запитувати себе: «а в чому ж класність такого тренера»? Мої висновки, швидше за все, не сподобаються більшості, особливо тим, хто привів дітей до нас.
Перший момент, в якому часто припускаються помилки як батьки, так і «класні» тренери, це установка «аби дитині подобалось». Тут треба чітко розділяти, отримувати емоційну радість і тільки чи отримувати радість від набутого вміння. Від нерозуміння, багато хто робить акцент на першому твердженні, тим самим позбавляючи себе можливості розсудливо мислити та аналізувати. Підтверджується це тим, що таким батькам ніяк не спадає на думку: «Ось проходила дитина 5 років на тренування і нічого не навчилася». І це нікого не бентежить. Ну як можна звинуватити тренера, якого дитина любить і біжить до нього на тренування аби, вкотре, добре провести час? Скільки до нас приходить таких дітей від інших тренерів з акробатики і не тільки, протренувавшись кілька років, немає жодного розряду, жодних навіть «дворових» змагань за плечима і дитина НІЧОГО не вміє. Натомість тренер у нас був класний. Та що там говорити, коли у нас був випадок, на початку змагань тато забрав сина-підлітка прямо з розминки, сказавши: «Я не хочу травмувати психіку дитині». Нам час прокинутися. Це відбувається часто-густо (тепличні умови, тепличні люди, теплична психіка не травмована) й у результаті абсолютно безпорадні діти та підлітки, а потім і дорослі люди, не здатні до самостійних рішень та дій.
Як звичайно, ось конкретний приклад. У Івана Івановича (ім’я змінено) теж кілька років були юрби щасливих дітей, яких ми потім теж кілька років виправляли дуже важко. Один крутий шоу-балет звернувся за місцем (у ДК) до людини, яка називала себе тренером з акробатики, і були щасливі від захоплення дітей до цього тренера. Так тривало кілька років. Але рівень треба тримати і акробатика має цьому сприяти, а на ділі виходило не зовсім так. І до нас звернулася керівник цього танцювального колективу зі словами: “Я не фахівець в акробатиці, але мені здається, що на колесі у дитини ноги мають бути рівними”. Ось і весь результат роботи такого «класного тренера». І такий випадок не єдиний. Тут буде доречним порівняння з учителем. Якщо після навчання у вчителя дитина може писати, рахувати, читати тощо, то це і є класний вчитель. Адже він НАВЧИВ. Все інше (на мій погляд) – це розваги, анімація та гарне проведення часу і не інакше.
А ще мені подобається фраза “тренер від Бога”. Результати роботи таких «божественних» тренерів не надто відрізняються від вищеописаних. Мене завжди в таких випадках цікавить, як може звичайна людина (зазвичай не компетентна) оцінити талант (якщо він навіть присутній), а потім ще й стверджувати про божественне його походження. Потурати примхам дитини, догоджати очікуванням батьків може і можна віднести до божественних якостей, але це жодного відношення до навчання не має, як і власне божественного прояву. Насправді це класична позиція пристосуванця. Така стратегія не життєздатна, зате внаслідок нерозуміння, призводить до емоційного захоплення та вихваляння. Справжню небезпеку майже ніхто не бачить. У трикутнику: дитина-батьки-тренер, за такого сценарію все легко пояснюється власним егоїзмом, батьки думають про себе, тренер про себе, а дитина залишається осторонь. І замість навчання та розвитку свого потенціалу, діти виростатимуть з постійною маскою любові та чесноти на фізіономії, брехливі та хитрі егоїстики, які звикли підробляти на висловленні своїх почуттів та похвальних думок. Благодатний ґрунт для цього створюється руками самих батьків та тренерів при обговоренні (вірніше вихвалянні) дитини після кожного тренування у його присутності.
І другий момент (на мою думку, найважливіший), навіщо після такого класного тренера приводити дитину до НАС? Питання для розмірковування для таких батьків…..
P.S. Класного тренера (справді класного) потрібно ще заслужити!
от Дмитрий Гак | Июл 22, 2022 | Тільки для людей, які думають
Про відсутність бажання
Раніше я вже писав про це негативне явище, але цього разу виникло непереборне БАЖАННЯ розібратися в причинах такого стану у дітей та підлітків, які займаються спортом, хоча б коротко, так би мовити, для загального розуміння.
Прагнення, бажання, намір, мета – всі спонукання до дій є не що інше, як відбиток буття, відбиток об’єктивного матеріального світу. Бажання, як і всі явища свідомості, має рефлекторний характер. Спочатку бажання часто має характер невизначеного наміру зробити щось, а далі в процесі розвитку зазвичай починається вольовий процес. Без вольового акту бажання загине у зародку. Думаю, перші висновки можна зробити вже зараз. Без волі жодне, навіть сильне бажання ніколи не реалізується. Є таке поняття як «сила волі» і чим більша ця сила, тим більше шансів «здійснитися» бажанню. Забігаючи наперед, скажу, що вольове зусилля піддається тренуванню.
А зараз повернемося до нашої реальності. За багаторічну спортивну практику доводиться сотні разів чути фрази від батьків, що у дитини зникло бажання тренуватися. Далі це поширюється у підлітковому віці абсолютно на всі сфери життя. «У нього зникло бажання до всього, а раніше був хорошим хлопчиком». І дивно, що з цією ситуацією ніхто нічого не робить. Знизують плечима і твердять: «А що ми можемо зробити, якщо він не хоче». А у підлітковому віці він же особистість, нехай сам і вирішує. Зрозуміти, чому більшість не вирішує цієї проблеми цілком можна. Просто не знають та не розуміють, як її вирішити. Тим більше, що боротися з наслідками набагато складніше, аніж із причиною. А усувати причину треба було у «глибокому дитинстві». А чи розуміють ТАКІ батьки, що найчастіше вони самі є тими людьми, хто з дитинства своїми необміркованими діями поступово вбивали усі бажання своєї дитини (знищуючи свободу волі), доки не відбили практично всі, крім найнижчих, споживчих? Для ясності наведу конкретні факти та фрази: «Я працюю для того, щоб мої діти відпочивали», «Ми звільнили її від усіх обов’язків у житті, крім школи», «Нам не треба з нього робити чемпіона», «Ми не хочемо, щоб вона взагалі змагалася і відчувала нервову напругу» тощо. А скільки разів доводилося чути, коли при виникненні у дитини бажання зробити щось конкретне чи спробувати себе в тому, де батьки не розуміються, він отримував відмову і навіть заборону на це. Це докорінно неправильна позиція і таке виховання лише шкодить, що ми й маємо у результаті.
Бажання дитини до дії (позитивного, я не маю на увазі тикати вилкою в розетку) потрібно підтримувати і надалі зміцнювати. Це призведе (ви не повірите) до впевненої особистості. Правда при правильних та своєчасних коригуваннях батьків. Але таке, на жаль, бачу не часто. Якщо копнути трохи глибше, то з’ясовується, що так відбувається в основному від лінощів або страху самих батьків. Але зараз пост не про це, а про те, що при такому вихованні ми власноручно вбиваємо будь-яке нормальне бажання у дитини, якій властиво за своєю природою все пізнавати та розвиватися.
А зараз запропоную парадоксальний висновок: БАЖАННЯ ТРЕБА ВИХОВАТИ. Потрібно зміцнювати силу волі та дозволити свободу волі. І робити це не так складно. Для початку буде досить небагато батьківської уваги та стимулювання дій дитини, щоб допомогти реалізувати просте дитяче бажання, а пізніше на цьому благодатному ґрунті розвинути високі моральні якості. Навчити мріяти, ставити короткострокові та довгострокові цілі та реалізовувати їх, виконувати намічені завдання та не відступати від них. Адже сильне бажання може виникнути лише на основі сильної волі. У людини зі слабким характером, бажання, як правило, короткострокові та слабкі, які зникають за перших труднощів. У дитячому віці про сильне бажання взагалі не може бути мови, оскільки воля ще не сформована. А її треба виховувати, як я написав вище, і хочу ще раз на цьому акцентувати увагу. Тому, щоб у дитини виникали правильні бажання у неї перед очима повинні бути приклади і в очах дитини її тренер (це стосується і батьків) має бути більш культурним, обізнаним, досвідченим і тренер не повинен у жодному разі знижувати свій рівень висоти до рівня дитини, а навпаки потрібно намагатися якнайшвидше підняти дитину на більш високий рівень.
І завершити цю статтю хочу словами відомого радянського спортивного психолога Г.Д. Горбунова: «Наявність волі говорить про сильну людину, оскільки її специфічна особливість полягає в тому, що вона завжди проявляється в діях, спрямованих на досягнення свідомо поставленої мети або на подолання перешкод. Спортсмен без величезного бажання досягти успіху в спорті, емоційно нестійкий, так само як нездатний день у день долати втому і біль у м’язах, або максимально мобілізуватися на повну віддачу сил у спортивній боротьбі, зазвичай не доходить до спорту найвищих досягнень».
