На прикладі здатної дитини пропоную розглянути цікаву ситуацію.
Ось починає свій шлях молодий спортсмен. Через кілька років завзятих тренувань він виходить на національний, а згодом і на міжнародний рівень. Ні для кого не секрет, що в переважній більшості випадків фінансове забезпечення спортивного життя дитини лежить на плечах батьків. Не перераховуватиму статті витрат. Ви і так їх знаєте, але, потрапляючи на найвищий рівень підготовки, до всіх інших витрат примикають і витрати на поїздки за кордон. Оскільки рівень світової, то й витрати також відповідні. І ось тут останніх 12 років я спостерігаю дуже цікаве явище. І, на жаль, це далеко не поодинокий випадок особисто у мене. Багато дорослих людей досі живе у совку. Хтось, але не я маю забезпечувати мою дитину (школа, клуб, держава, тренер тощо). А якщо забігти трохи вперед, то можу з упевненістю сказати, що найкращого прикриття не придумаєш.
Ми не зрозуміємо дійсність сьогодення. Сподіватися треба виключно на себе. Вам ніхто нічого не винен. У тих країнах, куди ми прагнемо всією душею, на таких людей чекає величезне розчарування, оскільки там кожен платить за себе. У всьому. Звичайно ж, ми не можемо зараз тягатися з ними за рівнем життя і доходів, але я пишу про сутність явища. Час забути минуле і прийняти сьогодення у тому вигляді, в якому воно існує. Подобається воно нам чи ні.
Скільки здібних дітей, яких я раніше тренував, зараз тиняються вулицею без діла. А були потенційні чемпіони світу, які у 9 років працювали за програмою майстрів спорту.
З якою гордо піднятою головою та переконаністю у своїй правоті, батьки перекреслювали майбутні перспективи. Причини різні: жадібність, страх, невіра у свою дитину, недовіра до слів тренера, свої егоїстичні потреби вище розвитку дитини, занадто сильний тиск на дитину, ілюзорні пріоритети не в галузі спорту тощо. Всі ці причини, поряд з фінансовими, є тим прикриттям, про яке я писав вище. І що найважливіше, а для мене дивно-сумне, за цим прикриттям виразно маячить звичайне людське НЕБАЖАННЯ.
Важливо розуміти. У спорті вищих досягнень, абсолютно всі спортсмени працюють як коні (вибачте за порівняння), а іноді й більше. І діти тут не є винятком. Але шанс поїхати на чемпіонат світу чи Європи випадає далеко не кожному і вдруге цього шансу може не бути. І ось на цьому місці я як тренер і батько хочу поставити питання: «А де ж турбота, підтримка, і нарешті, те саме абсолютне кохання, у відсутності якого нас періодично звинувачують по відношенню до чужих дітей???» Тут до своїх власних цим навіть і не пахне. У коментарях усі ми гіпер-дбайливі та люблячі, а на ділі…. Зате роздавати поради щодо виховання, це будь ласка, ми тут як тут.
Прошу запам’ятати просту істину. Приводячи дитину в спорт, ви повинні чітко розуміти, що інвестування в її розвиток – це ваша турбота. А турбота тренера – створити всі необхідні умови для цього розвитку та допомогти у досягненні результату. По можливості він звичайно може допомогти і у фінансовому плані, але це на його особистий розсуд.
А ось цей абзац, шановні батьки, спеціально для того, щоб не було дуже боляче вигрібати «обратку» від ваших дітей у майбутньому. Для дитини, яка відпахала у спортивному залі 8-10 років, виступ на вищих світових змаганнях, це єдиний спосіб реалізації себе як особистості та здійснення своєї мрії. Вона поставила на кон усе, що має. І я вважаю тяжким злочином по відношенню до своєї власної дитини, коли нерозуміючі та небажаючі батьки зі словами «нам це не треба» з легкістю перекреслюють дитині майбутнє.
P.S. Коли я був маленьким, я думав, що дорослі – це такі серйозні та розумні люди. І що я зараз бачу. У найвідповідальніший момент, коли вирішується доля дитини, деякі батьки замість напружити всі сили і виявити справжню любов і турботу, легко дають задню і прикривають своє небажання дуже зручною відмовкою фінансового плану.
На цьому все.