«Це ж діти і в них має бути дитинство, а вони працюють у вас як дорослі мужики». Коли дитина переступає поріг спортзалу, вона вже не дитина, вона спортсмен. І вимоги щодо неї будуть пред’являтися як до спортсмена.
Хто виграє медаль на змаганнях? Ніколи не замислювалися? Дитина чи спортсмен? Звісно спортсмен. А точніше, та особистість спортсмена, яку на той час вдалося сформувати. Адже коли дитина стає чемпіоном, це ж усіх влаштовує? І ні в кого немає претензій до її дитинства та вимог у спортзалі. Хіба що у суперника, який програв) А коли трапляється невдача? Одразу починають шукати винних. Через синдром відмінника з неможливістю припуститися помилки. На це страждають багато батьків і так звані «тренери». І часто піддаються спокусі критикувати (а ще гірше, карати) свою дитину за програш.
Я хочу, щоб усі батьки зрозуміли одну просту річ. Хвалити, як і сварити за результат на змаганнях має право лише тренер.
Ще раз.
Батьки не мають права втручатися у міжособистісні стосунки між спортсменом та тренером. Тому що вони їх не створювали. Це сфера взаємин тренера та спортсмена. І від того, наскільки батьки це розуміють та підтримують, залежатиме успіх у спорті.
Так ось, вимоги до спортсмена, його підготовка, виховання спортивного характеру, похвала чи покарання – це все «інструменти» тренера з підготовки чемпіона. І найкраще, що можуть зробити батьки – це не заважати. Ви ж не розповідаєте хірургу як проводити операцію (якщо, не дай Боже, вона потрібна вашій дитині), те саме і в спорті. Тільки з маленьким застереженням. Все це стосується справжніх фахівців, а не профанів, які вважають себе тренерами. Тут головне не переплутати. Роль батьків в цій ситуації полягає у забезпеченні своїй дитині підтримки за будь-якого результату.
Якщо вам здається, що спортивна діяльність погано впливає на розвиток вашої дитини, негайно забирайте її звідти. Але перш, віддайте шану особистості вашої дитини та запитайте про її бажання. Тільки не методами хитрих маніпуляцій, які є в кишені кожних батьків, щоб схилити думку на свою користь, а чесно вислухайте свою дитину. Можливо виявиться, що вона здатна витримувати й не такі навантаження і сама цього хоче.
І на завершення, кілька слів про те, яке ж дитинство має бути у дитини.
Якби кожному з батьків довелося пережити і пропустити через себе всю ту гаму вражень, почуттів, емоцій та відчуттів (емоційне здоров’я). Якби вони на собі могли відчути весь зміст життя та багатство ситуацій, які забезпечує спортивне життя (якість життя). Якби змогли пройти шлях від маленької дитини до особистості спортсмена лише за кілька років (духовний розвиток). Якби брали участь у спортивних заходах, поїздили б містами та країнами, познайомилися і завели б собі друзів у всьому світі (соціалізація). То змогли б зрозуміти, що спорт – це життя всередині життя, тільки набагато жвавіше та яскравіше. Навряд чи цьому можна протиставити носоковиряння в пісочниці та порожнє проведення часу у дворі, особливо сучасне багатогодинне сидіння на лавочці з гаджетом у руках (у кращому випадку).
«Нашим обов’язком завжди продовжує залишатися, не порушуючи інтересів дитинства, дати дитинство здорове, життєрадісне, бадьоре» – О.С. Макаренко.
Усім добра та розуміння.