Обережно! Тут написана незручна правда.
На мій скромний погляд, коли ми замислюємося (якщо взагалі замислюємося) над розвитком дитячого спорту, ми дивимося зовсім не туди.
Чому ніхто НЕ ХОЧЕ подивитися на справжню причину небажання дітей займатися спортом у нашій країні? Наш вид спорту не є винятком. Дослідження показують мізерний відсоток дітей, які систематично займаються спортом. А я вам відповім чому. Тому що страшно побачити у цьому відображенні самих себе.
Поясню на простому прикладі різницю між нашою культурою взаємин між суперниками та тією, яку я бачив у розвинених країнах.
Що відчуває ваш суперник (а часто й тренер або батьки), коли ви програли, впали чи невдало виступили? Тільки чесно. Правильно — радість. А що він відчуває всередині, коли у вас усе вийшло блискуче, а в нього ні? Думаю, ви й самі здогадуєтеся.
За багаторічними спостереженнями за спортсменами та тренерами на міжнародних змаганнях я дійшов таких висновків.
Умовно назвемо розвинені країни словом «там», а нашу країну — «у нас».
Коли там ти виступив чудово і в тебе все вийшло, люди оцінюють твій результат і твою працю підтримкою та оплесками. У нас це радше виняток, ніж правило. Дуже часто замість щирої радості виникає відчуття власної меншовартості та заздрість — навіть до товариша по команді.
А що відбувається, коли там ти виступив невдало? Підтримки стає ще більше, причому щирої. А що у нас? Навіть якщо тебе показово «підтримали», усередині нерідко виникає радість від чужої невдачі.
Ось і вся різниця.
У такій атмосфері там з’являється шалена мотивація працювати далі, тому що ціна помилки невелика. У нас же за помилку можуть буквально «з’їсти», і дуже часто після цього спортивна кар’єра дитини опиняється під загрозою.
Коли моя вихованка ВИГРАЛА Всесвітні змагання серед дівчат U12 (до речі, вперше в історії нашого виду спорту), нас щиро вітало пів світу. Спортсмени й тренери, яких ми навіть не знали, підходили, обіймали, давали «п’ять» і говорили теплі слова.
Частина нашої команди зробила вигляд, що привітала (і повірте, таке лицемірство дуже добре видно), частина взагалі перестала спілкуватися, і лише одиниці по-справжньому розділили нашу радість.
А тепер запитайте себе: скільки часу дитина здатна витримати в такій атмосфері?
Найстрашніше те, що змагання — це лише верхівка айсберга, де проблема стає особливо помітною. Насправді ж зароджується і вирощується вона зовсім в іншому місці.
У спортивних колективах — за мовчазної згоди тренерів. У сім’ях, де батьків цікавить лише медаль, а не сама дитина та її розвиток.
То, можливо, причина в нас?
Саме в нас.
Довгі роки ми жили за принципом: «аби в сусіда не було краще» та «моя хата скраю». А потім дивуємося, чому дітей у спорті мало, а ті, хто приходить, часто швидко йдуть.
Якщо ми хочемо розвивати дитячий спорт, насамперед потрібно набратися сміливості подивитися на себе і почати змінюватися.
Для прикладу скажу, що атмосфера на моїх змаганнях відрізняється від більшості інших. Це підтверджують тренери, які побували у нас і залишали свої позитивні відгуки.
Я не вихваляюся. Я лише показую, що це можливо.
Потрібне лише бажання.
То, можливо, настав час почати змінюватися, щоб дати дитячому спорту справжній шанс?