Аналізуючи ситуацію з розвитком професійного спорту в Україні загалом та дитячого спорту зокрема (на прикладі нашого виду) за останні кілька десятків років, приходжу до невтішних висновків.
Замість розквіту та розвитку, спостерігається повільне, а в деяких випадках, стрімке згасання.
Причини тут різні: історичні, економічні, політичні, соціальні, війна тощо. Але є, як на мене, найголовніша (корінна так би мовити) – це відсутність спортивної культури. Ця ситуація не виникла з нізвідкіля, вона крокує поруч із відсутністю політичної культури, фінансової, медичної тощо. І те, що ми бачимо зараз, це результат безвідповідального ставлення насамперед до самих себе протягом тривалого часу.
Ось вам кілька яскравих прикладів:
– при виборі тренера, на що ми звертаємо увагу? А я вам скажу, оскільки багато років проводжу подібні дослідження та володію певною статистикою. На його компетентність (справжній професіоналізм) ми звертаємо увагу в останню чергу. Головне, щоб він нам сподобався. Ось на чому, ґрунтується вибір більшості. А якщо він каже те, що ми хочемо почути, ми вважаємо, що витягли золотий квиток, оскільки він нас чує і розуміє.
– другий, ще важливіший. Ми хочемо, щоб він тренував так, як ми хочемо (ґрунтуючись на нашому досвіді та знаннях) і вважаємо своїм обов’язком постійно втручатися у тренувальний процес, роздаючи нескінченні рекомендації. Прошу зауважити, не так як потрібно за методикою (хоча для більшості сучасних «тренерів» це слово мало знайоме), а так, як хочемо ми. Часто підкріплюючи своє почуття правоти словами: “я ж мати”, “я краще знаю свою дитину”.
Наслідки ситуації, що склалася, дуже серйозні, хоча на перший погляд і не завжди помітні.
По-перше, не формується резерв із якісних спортсменів, які в майбутньому зможуть не просто виступати за країну, а вигравати.
По-друге, абсолютно відсутнє розуміння ролі спорту в житті дитини, а потім вже дорослої людини, його суті та завдань, який він вирішує. Адже, щоб вирішити завдання, треба його розуміти. Наприклад, на найближчих змаганнях стоїть завдання виконати розряд чи випробувати нову комбінацію, а батьки хочуть медаль, не розуміючи, чого добивається тренер на даному етапі розвитку спортсмена та вважають виступ своєї дитини провальним.
По-третє, розвивається паразитизм. Це явище – прямий наслідок відсутності спортивної культури, причому розносником цієї «хвороби» є як всезнаючі батьки, так і всезнаючі «тренери», які спекулюючи на спорті, переслідують свої дрібні шкурні інтереси, що часто завдають шкоди спорту, як частини соціального життя суспільства.
По-четверте, ухиляння від реальності та формування ілюзії. Коли немає чітких правил та критеріїв, дуже складно рухатися до мети. Відмінною особливістю нашого часу стало те, що привівши дитину у спорт (мається на увазі справжній спорт, а не фітнес чи фізкультура) майже ніхто з батьків не ставить певної цілі. А це, як мінімум, напрямок діяльності справжнього тренера. Ми завжди питаємо у новеньких батьків, з якою метою ви привели дитину. Щоб розуміти, як і за якою програмою з нею працювати. А відповідь: «головне, щоб їй подобалося» – це якраз ілюзія, яка розвіюється при перших труднощах.
Мені здається, що першим завданням, яке потрібно вирішити – це створити критерії вибору тренера в тому чи іншому виді спорту, якийсь орієнтир, який дасть батькам чітке розуміння, чи зможе ця людина втілити в життя мрію вашої дитини.
А ключ до підвищення результативності українського спорту на міжнародній арені безпосередньо залежить від спортивної культури суспільства, яка у свою чергу глибоко корінням сягає сімейних цінностей кожної окремо взятої сім’ї та виховання дітей.
Тренеры нашего спортивного клуба непрерывно развиваются и повышают свою квалификацию
Эта статья – результат многолетних наблюдений и кропотливого труда в спорте, его развития и реализации человека в этой области деятельности.
Травма – это повреждение с нарушением (или без нарушения) целостности тканей, вызванная каким-либо внешним воздействием: механическим, физическим, химическим и др. Различают такие виды травматизма: производственный, бытовой, уличный, транспортный, военный и спортивный. Среди этих видов травматизма – спортивный находится на последнем месте, всего 2-3 %. Там, где врачи совместно с тренерами ведут борьбу с травматизмом, травмы встречаются очень редко. В профилактике спортивного травматизма должен участвовать каждый преподаватель, каждый тренер.
Важно знать, что травматичность в разных видах спорта неодинакова. Среднее количество спортивных травм на 1000 занимающихся составляет 4,7. Частота травм на соревнованиях и тренировках тоже разная. Во время соревнований показатель равен 8,3, а на тренировках – 2,1.
На тренировках, на которых отсутствует тренер, травмы встречаются в 4 раза чаще. Частота травм зависит от квалификации спортсменов. Чем ниже квалификация, тем больше травм.
Травмы бывают открытые и закрытые, а так же лёгкие, средние и тяжелые. Для спортивного травматизма характерно преобладание закрытых повреждений: ушибов, растяжений, надрывов и разрывов мышц и связок. Число открытых повреждений невелико.
Ушибы чаще наблюдаются в боксе, спортивных играх, борьбе. Повреждение мышц и сухожилий – при занятиях штангой, легкой атлетикой , гимнастикой и акробатикой. Растяжение связок у борцов, гимнастов, акробатов, легкоатлетов. Переломы у велосипедистов, автогонщиков и горнолыжников. По локализации повреждений у спортсменов чаще наблюдаются травмы конечностей. По тяжести преобладают лёгкие травмы – в 90%. Так же хочу отметить, что неполное восстановление работоспособности у спортсменов, получивших травму, наблюдается у 3-5 % травмированных. А более 80 % спортсменов после травмы не только сохраняют трудоспособность, но и продолжают заниматься спортом.
