Зона приземлення для ПМБ

Зона приземлення для ПМБ

Хочемо висловити ВЕЛИЧЕЗНУ подяку провідному тренеру України, представнику міністерства спорту -Калюжному Ярославу за допомогу у придбанні професійної зони приземлення для ПМБ.

Вперше у Дніпрі з’явилися всі умови не лише для розвитку цього гарного виду спорту, а й для проведення змагань усіх рівнів, зокрема і міжнародних.

Чекаємо на закінчення цієї проклятої війни і нашої перемоги, щоб по-справжньому насолодитися видовищністю стрибків на подвійному міні-батуті!

 

Зона приземлення для ПМБ

Поворот не туди (частина 7)

Поворот не туди (частина 7)

Про відсутність бажанняПро відсутність бажання

Раніше я вже писав про це негативне явище, але цього разу виникло непереборне БАЖАННЯ розібратися в причинах такого стану у дітей та підлітків, які займаються спортом, хоча б коротко, так би мовити, для загального розуміння.

Прагнення, бажання, намір, мета – всі спонукання до дій є не що інше, як відбиток буття, відбиток об’єктивного матеріального світу. Бажання, як і всі явища свідомості, має рефлекторний характер. Спочатку бажання часто має характер невизначеного наміру зробити щось, а далі в процесі розвитку зазвичай починається вольовий процес. Без вольового акту бажання загине у зародку. Думаю, перші висновки можна зробити вже зараз. Без волі жодне, навіть сильне бажання ніколи не реалізується. Є таке поняття як «сила волі» і чим більша ця сила, тим більше шансів «здійснитися» бажанню. Забігаючи наперед, скажу, що вольове зусилля піддається тренуванню.

А зараз повернемося до нашої реальності. За багаторічну спортивну практику доводиться сотні разів чути фрази від батьків, що у  дитини зникло бажання тренуватися. Далі це поширюється у підлітковому віці абсолютно на всі сфери життя. «У нього зникло бажання до всього, а раніше був хорошим хлопчиком». І дивно, що з цією ситуацією ніхто нічого не робить. Знизують плечима і твердять: «А що ми можемо зробити, якщо він не хоче». А у підлітковому віці він же особистість, нехай сам і вирішує. Зрозуміти, чому більшість не вирішує цієї проблеми цілком можна. Просто не знають та не розуміють, як її вирішити. Тим більше, що боротися з наслідками набагато складніше, аніж із причиною. А усувати причину треба було у «глибокому дитинстві». А чи розуміють ТАКІ батьки, що найчастіше вони самі є тими людьми, хто з дитинства своїми необміркованими діями поступово вбивали усі бажання своєї дитини (знищуючи свободу волі), доки не відбили практично всі, крім найнижчих, споживчих? Для ясності наведу конкретні факти та фрази: «Я працюю для того, щоб мої діти відпочивали», «Ми звільнили її від усіх обов’язків у житті, крім школи», «Нам не треба з нього робити чемпіона», «Ми не хочемо, щоб вона взагалі змагалася і відчувала нервову напругу» тощо. А скільки разів доводилося чути, коли при виникненні у дитини бажання зробити щось конкретне чи спробувати себе в тому, де батьки не розуміються, він отримував відмову і навіть заборону на це. Це докорінно неправильна позиція і таке виховання лише шкодить, що ми й маємо у результаті.

Бажання дитини до дії (позитивного, я не маю на увазі тикати вилкою в розетку) потрібно підтримувати і надалі зміцнювати. Це призведе (ви не повірите) до впевненої особистості. Правда при правильних та своєчасних коригуваннях батьків. Але таке, на жаль, бачу не часто. Якщо копнути трохи глибше, то з’ясовується, що так відбувається в основному від лінощів або страху самих батьків. Але зараз пост не про це, а про те, що при такому вихованні ми власноручно вбиваємо будь-яке нормальне бажання у дитини, якій властиво за своєю природою все пізнавати та розвиватися.

А зараз запропоную парадоксальний висновок: БАЖАННЯ ТРЕБА ВИХОВАТИ. Потрібно зміцнювати силу волі та дозволити свободу волі. І робити це не так складно. Для початку буде досить небагато батьківської уваги та стимулювання дій дитини, щоб допомогти реалізувати просте дитяче бажання, а пізніше на цьому благодатному ґрунті розвинути високі моральні якості. Навчити мріяти, ставити короткострокові та довгострокові цілі та реалізовувати їх, виконувати намічені завдання та не відступати від них. Адже сильне бажання може виникнути лише на основі сильної волі. У людини зі слабким характером, бажання, як правило, короткострокові та слабкі, які зникають за перших труднощів. У дитячому віці про сильне бажання взагалі не може бути мови, оскільки воля ще не сформована. А її треба виховувати, як я написав вище, і хочу ще раз на цьому акцентувати увагу. Тому, щоб у дитини виникали правильні бажання у неї перед очима повинні бути приклади і в очах дитини її тренер (це стосується і батьків) має бути більш культурним, обізнаним, досвідченим і тренер не повинен у жодному разі знижувати свій рівень висоти до рівня дитини, а навпаки потрібно намагатися якнайшвидше підняти дитину на більш високий рівень.

І завершити цю статтю хочу словами відомого радянського спортивного психолога Г.Д. Горбунова: «Наявність волі говорить про сильну людину, оскільки її специфічна особливість полягає в тому, що вона завжди проявляється в діях, спрямованих на досягнення свідомо поставленої мети або на подолання перешкод. Спортсмен без величезного бажання досягти успіху в спорті, емоційно нестійкий, так само як нездатний день у день долати втому і біль у м’язах, або максимально мобілізуватися на повну віддачу сил у спортивній боротьбі, зазвичай не доходить до спорту найвищих досягнень».

Оновлення інвентарю

Оновлення інвентарю

Ті, хто хочуть – шукають можливості; ті, хто не хочуть – виправдання!

Незважаючи на цей дуже важкий час, ми знайшли можливість оновити інвентар та придбали нові гімнастичні мати для акробатичної доріжки.

Бажаємо нашим вихованцям покращувати свої результати та розвиватися далі!

Поворот не туда (часть 6)

Поворот не туда (часть 6)

Культура общения или предназначение конфликта
Сразу хочу отметить, что задача этой статьи осветить одну из многочисленных проблем нашего социума по вопросу межличностных отношений. Здесь представлены исключительно мои мысли и наблюдения, взятые из жизни нашего клуба. Я глубоко убежден, что не имею права молчать, и надеюсь, что найдутся люди, для которых мои слова окажутся полезными.
Мы живем в мире произвола, что часто путают со свободой. Вседозволенность и невоспитанность процветают. Люди низкого развития (как бы это грубо не звучало) больше всего склонны проявлять наглость и бестактность в общении с тренером. Вероятно, что имеющийся букет комплексов, провоцирует защитную реакцию, которая в свою очередь исходит от присутствующего внутри страха. Проявляется это чаще всего в агрессивном неприятии мнения тренера относительно ребенка и его неудач. Это мнение свойственно профессионалам, способным выявить проблемы и с ними работать. Дилетанты же наоборот склонны захваливать ребенка, не замечая реальной ситуации или оказываются неспособными сказать правду в глаза, чем создают приятную иллюзию, уводящую далеко от истины. Услышав же истинную ситуацию, сразу становятся видны изъяны «домашнего» воспитания, а этого некоторые родители предпочитают упорно не замечать, даже от того человека, который занимается воспитанием их ребенка и что еще хуже, выносит на обсуждение, пусть даже с глазу на глаз. Но кричать на весь мир о «недочетах» тренера таким людям не составляет никакого труда, обвиняя во всем подряд именно того человека, который исправляет их ошибки. Есть хорошая поговорка: «с воспитанным ребенком тренер занимается спортом, с невоспитанным – воспитанием». И это вместо того, чтобы понять, принять и помогать тренеру в его работе. Другими словами уважать личность тренера, его опыт и профессионализм, а также его проделанную работу. Я не говорю, что родители обязаны любить тренера, но проявлять уважение к его труду и словам, направленных на развитие ребенка, как мне кажется, вполне логично. Но часто происходит нелогично, когда дилетанта, восхваляющего ребенка и хитро ублажающего родительские ожидания, слушают с упоением, а профессионала, говорящего неудобную правду агрессивно отвергают.
Дело в том, что в спорте особенно ярко проявляются ошибки в воспитании и увидеть это профессиональному тренеру не составляет никакого труда. Один из ярких факторов – это отсутствие серьезного результата. Воспитание спортивного характера в спорте преследует только одну единственную цель. Это достижение конкретного результата на соревнованиях. Если результат не достигнут, значит есть ошибки в подготовке и скорее всего в психологической. Я рассматриваю спорт в истинном понимании и не имею ввиду физкультуру, фитнес и прочие модные направления, абсолютно никакого к спорту отношения не имеющих.
Так вот, категория таких людей, высказывая «свое мнение» вообще не заботится, как они выглядят в наших глазах, зато очень требуют чтобы в их глазах мы соответствовали их ожиданиям. А самое удивительное, что подобные личности очень острословны в комментариях, чего не скажешь о живом общении. Но принцип у всех одинаков. Я буду кусать, а вы не сопротивляйтесь. И не дай Бог, ответить, да еще не так «как надо». Моментально обрушится шквал обвинений в хамстве, некультурности, психических отклонениях и прочей требухи. И к этим обвинениям ты также должен проявлять лояльность, дабы не оскорблять ту личность, которая оскорбляет тебя. Вот основная суть взаимодействия недовольного родителя с тренером. Хорошая новость в том, что таких ситуаций меньшинство, но они есть и, на мой взгляд, требуют исправления. Позволю себе скромный вывод. В конфликте лично я не вижу ничего плохого (конфликт – это инструмент для поиска истины), но при правильном его применении. Что значит правильно конфликтовать: это иметь точку зрения, ее отстаивать, критиковать точку зрения собеседника, но не оскорбляя его и не воюя с ним. А вот этого у нас не умеют. У нас считают, что если ты конфликтуешь, то обязательно должен там его добить, растоптать и ошибочно полагают, что задача тренера такая же. Но это большая ошибка, потому что задача тренера помочь спортсмену в реализации его потенциала и семья спортсмена должна как минимум не мешать этой задаче, а лучше помогать и быть единомышленниками с тренером. А пройти тернистый путь спортсмена без ошибок и поражений еще не удавалось никому.