от Дмитрий Гак | Май 19, 2026 | Акробатика у житті людини
Обережно! Тут написана незручна правда.
На мій скромний погляд, коли ми замислюємося (якщо взагалі замислюємося) над розвитком дитячого спорту, ми дивимося зовсім не туди.
Чому ніхто НЕ ХОЧЕ подивитися на справжню причину небажання дітей займатися спортом у нашій країні? Наш вид спорту не є винятком. Дослідження показують мізерний відсоток дітей, які систематично займаються спортом. А я вам відповім чому. Тому що страшно побачити у цьому відображенні самих себе.
Поясню на простому прикладі різницю між нашою культурою взаємин між суперниками та тією, яку я бачив у розвинених країнах.
Що відчуває ваш суперник (а часто й тренер або батьки), коли ви програли, впали чи невдало виступили? Тільки чесно. Правильно — радість. А що він відчуває всередині, коли у вас усе вийшло блискуче, а в нього ні? Думаю, ви й самі здогадуєтеся.
За багаторічними спостереженнями за спортсменами та тренерами на міжнародних змаганнях я дійшов таких висновків.
Умовно назвемо розвинені країни словом «там», а нашу країну — «у нас».
Коли там ти виступив чудово і в тебе все вийшло, люди оцінюють твій результат і твою працю підтримкою та оплесками. У нас це радше виняток, ніж правило. Дуже часто замість щирої радості виникає відчуття власної меншовартості та заздрість — навіть до товариша по команді.
А що відбувається, коли там ти виступив невдало? Підтримки стає ще більше, причому щирої. А що у нас? Навіть якщо тебе показово «підтримали», усередині нерідко виникає радість від чужої невдачі.
Ось і вся різниця.
У такій атмосфері там з’являється шалена мотивація працювати далі, тому що ціна помилки невелика. У нас же за помилку можуть буквально «з’їсти», і дуже часто після цього спортивна кар’єра дитини опиняється під загрозою.
Коли моя вихованка ВИГРАЛА Всесвітні змагання серед дівчат U12 (до речі, вперше в історії нашого виду спорту), нас щиро вітало пів світу. Спортсмени й тренери, яких ми навіть не знали, підходили, обіймали, давали «п’ять» і говорили теплі слова.
Частина нашої команди зробила вигляд, що привітала (і повірте, таке лицемірство дуже добре видно), частина взагалі перестала спілкуватися, і лише одиниці по-справжньому розділили нашу радість.
А тепер запитайте себе: скільки часу дитина здатна витримати в такій атмосфері?
Найстрашніше те, що змагання — це лише верхівка айсберга, де проблема стає особливо помітною. Насправді ж зароджується і вирощується вона зовсім в іншому місці.
У спортивних колективах — за мовчазної згоди тренерів. У сім’ях, де батьків цікавить лише медаль, а не сама дитина та її розвиток.
То, можливо, причина в нас?
Саме в нас.
Довгі роки ми жили за принципом: «аби в сусіда не було краще» та «моя хата скраю». А потім дивуємося, чому дітей у спорті мало, а ті, хто приходить, часто швидко йдуть.
Якщо ми хочемо розвивати дитячий спорт, насамперед потрібно набратися сміливості подивитися на себе і почати змінюватися.
Для прикладу скажу, що атмосфера на моїх змаганнях відрізняється від більшості інших. Це підтверджують тренери, які побували у нас і залишали свої позитивні відгуки.
Я не вихваляюся. Я лише показую, що це можливо.
Потрібне лише бажання.
То, можливо, настав час почати змінюватися, щоб дати дитячому спорту справжній шанс?
от Дмитрий Гак | Май 15, 2026 | Акробатика у житті людини, Виховання та розвиток особистості
Чи знаєте ви, що до 13 років 70% дітей ідуть зі спорту?
Окрім проблем державної системи, фінансів, навантажень (як фізичних, так і психологічних), травм, стосунків із тренером та інших, є одна, яка перетворює дитячі очікування та натхнення на самому початку на пародію на успіх наприкінці, та небажання продовжувати цим займатися.
Як правило, коли дитину приводять у спорт, батьки погоджуються, що їй буде дискомфортно, але це зовсім не гарантує, що вона витримає тиск спортивних вимог і тим більше, що захоче це робити.
Перекладаю зрозумілою мовою. Коли у батьків на умі тільки медалі та результат, для дитини це не має взагалі жодного СЕНСУ, особливо в ранньому віці. Для неї шоколадка наприкінці змагань значить більше, ніж медаль чи розряд.
Саме відсутність сенсу не дає можливості більшості дітей долати труднощі та рости над собою. Особливо під тиском зовнішньої мотивації, про яку я писав у минулому дописі.
А тепер, угадайте, хто створює (або не створює) сенс для дитини в заняттях спортом (доволі суворій діяльності для дитячого організму і тим паче психіки), коли вперше приводить її до спортзалу?
Присікаючи ваше бажання як зазвичай скинути всю відповідальність на тренера, напишу, що завдання тренера — ДОПОМОГТИ досягти поставлених цілей, сенс яких має не просто добре знати спортсмен, а ще й сильно відчувати його (сенс).
Вчинки з відчуттям сенсу ведуть до цілісності. Але звідки вам про це знати?
І якщо деякі батьки бачать сенс спорту тільки в завоюванні медалі, проходьте повз спортзал. Вам і вашій дитині тут не місце, особливо в нашому клубі.
от Дмитрий Гак | Май 11, 2026 | АКРОБАТИКА - це...
Тренер — це людина, яка розвиває свого вихованця. Але в суспільстві споживацтва він платить величезну ціну за свою високодуховну діяльність. Це проявляється в нещасливому чемпіоні (медаль за будь-яку ціну), недоброзичливих батьках (втрата впливу на дитину), заздрощах оточення (насамперед колег). Тож і виходить: що більше гарує тренер для досягнення результату, то більше ненависті він вигрібає від оточення.
Коли спортсмен викладається на тренуваннях лише під тиском тренера (для спортсмена це зовнішня мотивація) — це примус. За тривалого її використання у дитини виникає тільки відраза до спорту і навіть до медалей. На жаль, ця схема взаємин «батько-дитина» використовується не лише у спорті, а практично скрізь, і вона має свої вигоди для обох сторін. Для тренера це контроль та відповідальність, для спортсмена — безпека та реалізація. Але це часто призводить не до справжнього задоволення, а дає зворотний ефект.
Та звідки ж дитині взяти внутрішню мотивацію, тобто натхнення? На жаль (багаторазово перевірено на собі), особистий приклад у наш час НЕ ПРАЦЮЄ. Якщо сильно пощастить, то до тренера прийде така натхненна дитина з розвиненою вимогливістю до себе та притомними батьками, і тоді справжній успіх — це справа часу. У більшості випадків приходять не такі діти. І доводиться застосовувати вищеописану схему взаємин, яка зрештою приносить розчарування всім.
У молодих видах спорту це посилюється ще й тим, що чекати, поки спортсмен дозріє до власної внутрішньої мотивації, немає часу, і результат потрібен уже зараз.
Ось і виходить замкнене коло.
